|
ПРОФЕСІЯ І ДОЛЯ – БЕЗ КОРДОНІВ... Створення зачісок для своїх клієнток мама і донька Ткаченки вважають не просто роботою, а творчим процесом. Бо, кажуть, неможливо одну і ту ж стрижку кожного разу виконувати однаково. Адже в усіх жінок (обслуговують вони, здебільшого, представниць прекрасної статі) – унікальне волосся. Треба вміти працювати з ним так, як того хоче його власниця. У матері практичний досвід набагато більший, але й у дочки виходить вже не гірше. Аня Ярошовець (у дівоцтві – Ткаченко) – представниця уже третього покоління в своїй родині, яка обрала цю професію. Першою була її бабуся, потім – мама, Алла Іванівна Ткаченко. Дівчинка змалку спостерігала, як мама стригла знайомих, як тримала в руках ножиці, гребінець, фен, інші перукарські інструменти й засоби. Іноді бігала до неї на роботу – в перукарню колишнього Іванківського райпобуткомбінату, де вона працювала жіночим майстром. Бабуся Анна Андріївна (на честь якої і назвали дівчинку) була чоловічим майстром і мала в трудовій книжці один запис про місце роботи: перукарня станиці Тацинської Ростовської області Російської Федерації. Професійним нюансам більш детально Аня вчилася в одному з київських спецкомбінатів за направленням районного центру зайнятості. Тепер працює в одній з іванківських перукарень поруч з матір’ю. Зрозуміло, що в молодшої майстрині більше прагнення до самоосвіти, надії на те, що мама завжди роз’яснить та підтримає. А в старшої – спокою і впевненості, що її дитина постійно на виду та має де заробити собі на шматок хліба. Бо з працевлаштуванням сьогодні дуже проблематично. Обидві перукарки стараються не відставати від моди, стежать за виданнями, які розповідають про досягнення їхніх колег в нашій країні та за кордоном. До речі, про те, як налагоджена ця сфера послуг в Італії, Аня знає не лише з періодики та Інтернету: до цієї країни дівчинка в шкільні роки їздила на відпочинок з дев’яти років щоліта. В італійській сім’ї, де вона гостювала, ставилися до неї, як до рідної, переймалися її майбутнім, радили здобути спеціальність, яка б знадобилася всюди, де б вона не жила. Такою, казали, може бути професія без кордонів, як, скажімо, в Аллиної матері: перукарі всюди користуються попитом. Закордонні господарі навіть дозволяли дівчинці практикувати... на своїх головах! Було в них іще одне побажання – щоб Аня стала перекладачкою. Цією ідеєю вона теж спочатку загорілася: пробувала вступати після школи то в Університет сучасних знань, то на факультет іноземних мов до університету “Україна”. Але, провчившись в другому вузі кілька тижнів, зрозуміла: якщо італійська колись тут і буде викладатись, то тільки на 5 курсі і за додаткову оплату. Чекати дівчині не хотілося, тому вона кинула університет, знайшла платні курси при італійському посольстві у Києві і їздила туди вивчати мову протягом трьох років. Тоді, та й опісля, представники благодійної організації “Діти Чорнобиля – за виживання” (м. Київ) не раз запрошували її у ролі перекладачки супроводжувати групи дітей з України, які їздили на оздоровлення та відпочинок до Італії. Тепер і ця країна, її культура, звички, люди, мова стали для Ані дуже близькими: в останні вісім років на гостину до італійців вона їздить з чоловіком Володимиром та синочком Стасиком. А незабаром поїдуть туди і з другим синочком – Домініком, на появу якого в ці дні чекає сім’я Ярошовців (ім’я для молодшого вибрав старший брат). Ось така, сміється Аня, в них “інтернаціональна” сім’я... Аня та її брати Сашко (нині – військовослужбовець Збройних Сил України) і Ваня народилися та виросли в Іванкові. Їх батько – місцевий, а маму доля закинула на Україну з Росії за цікавих обставин. З Леонівки був родом батько Алли Іванівни – Іван Васильович Лапенко. Після служби в армії він поїхав у Ростовську область провідати друга. Познайомився там з гарною козачкою і одружився з нею. В них народилося двоє діток – син і дочка. Коли діти виросли, батьки розлучилися. Батько залишився жити в Росії, а мати приїхала в Україну (в чоловікове рідне село), познайомилася тут з іншим чоловіком та й вийшла за нього заміж. Згодом до матері в Леонівку приїхала дочка і теж зустріла тут свою долю: Сергій Ткаченко, який приїжджав у село до свого діда з Іванкова, запропонував їй руку і серце. Вони одружилися, дали життя трьом дітям. Аллині батьки вже померли. Але багато родичів досі живуть в Росії. Колись ті приїжджали на Іванківщину, а Ткаченки їхали в Росію, при цьому не відчуваючи ні територіальних, ні мовних та інших кордонів. Тільки зараз стало складніше спілкуватися з багатьма земляками в Росії. Але і там, і тут мрії в усіх про одне: щоб якнайшвидше припинилася війна. Тетяна РЯБОКЛЯЧ. На знімку: представники династії перукарів, мама і донька – Алла ТКАЧЕНКО і Анна ЯРОШОВЕЦЬ. Фото автора. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
11 липня 2014
|
В будні – праця, на свята – відпочинок Юність – золота пора… І це дійсно так. І скільки років тобі не було, ти завжди повертаєшся у безтурботні літа юності. Так було і на святі, що відбулося минулих вихідних на щойно облаштованому спортивному міні-майданчику у сквері села Мусійки. Цьому передувала клопітка робота, адже слід було розчистити місце, навозити піску, іще виконати ряд робіт. Активно працювали на майданчику місцева молодь, працівники виконкому сільської ради, культпрацівники села Мусійки. Необхідну техніку для виконання цих робіт надавав директор ТОВ «Компанія «Агровей» П.В. Калініченко. Вона і закупила м’ячі, сітки та виготовила футбольні ворота. Жовто-блакитними стрічками, кольоровими кульками та вітальними плакатами парк прикрасила молодь села. На свято прибули молоді футболісти з Димарки, Макарівки, Мусійок та Термахівки разом зі своїми сільськими головами. Вболівальники підтримували свої команди, додаючи їм снаги і віри в свої сили. Переможцями вийшли місцеві футболісти, друге місце виборола команда Термахівської сільської ради, третє – Димарської. З перемогою учасників привітали та вручили грамоти сільський голова В.А. Рєзанова і директор ТОВ «Компанія «Агровей» П.В. Калініченко. Після футболу на всіх чекала смачна вечеря – шашлик з яловичини, приготований Ю.В. Машиною, та шурпа з баранини, яку готували Микола Ярмоленко та Олександр Бірюк. Спонсором виступила «Компанія «Агровей». Ніна Ярмоленко, бібліотекар с. Мусійки. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
4 липня 2014
|
Семінар працівників культури 18 червня в РБК відбувся семінар працівників закладів культури. На ньому підбито підсумки діяльності закладів культури за 5 місяців цього року. У роботі семінару взяли участь директори, завідувачі сільськими клубами та бібліотеками, художні керівники сільських будинків культури, керівники народних аматорських колективів району. З доповіддю виступила начальник відділу культури, національностей та релігій Н.К. Бірюк. Методист по клубних закладах Іванківського РБК І.М. Худенко ознайомила присутніх з переліком необхідної документації та дала рекомендації щодо їх ведення, проаналізувала здачу звітів. Про любительські об’єднання, клуби за інтересами та клубні формування говорив художній керівник РБК Ю.О. Федоренко, про шляхи оптимізації і формування фонду періодичних видань у бібліотеці – директор ЦБС Н.Д. Лугиня. Провідний методист ЦБС А.В. Гончаренко провела консультацію про активізацію використання періодичних видань у бібліотеці. А бібліограф Л.І. Ільницька провела презентацію методичних посібників. Важливою складовою загальнонаціонального культурного розвитку є збереження та розвиток культур національних меншин, а також задоволення їхніх культурно-мистецьких потреб. Саме тому, 30 квітня в Центрі «Довір’я» відбулася яскрава подія – проведено День національних культур, мета якого полягала у підвищенні рівня поінформованості земляків про культури національних меншин, що проживають в районі. Проблемним питанням семінару був аварійний стан історико-краєзнавчого музею. В зв’язку з відсутністю коштів на ремонт будівлі була внесена пропозиція шукати спонсорів, меценатів для надання благодійної допомоги. Працівники закладів культури виявили бажання долучитися до акції збору благодійної допомоги нашим військовим, які несуть службу в «гарячих точках» нашої держави. В цей же день були зібрані кошти в сумі 5000 тис. грн., які спрямовані на закупівлю бронежилетів. Ірина ХУДЕНКО, методист по клубним закладам Іванківського РБК. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
4 липня 2014
|
ПУТО І Ко (байка) Натомлене трудами, В конюшні велетенській Поснуло змучене ТЯГЛО, А в теплім закапелку, Від чадного всевладдя Дійшовши до безтями, Гнобительство нікчемне Гризню за ГАК під сволоком вело. Хомут, Вуздечка і Шлея – Кожен ліз на ГАК зі своїм “Я”. – Замовкніть, Дармоїди й баламути! – Обірвало свару ту пихате Путо, – – Чи мали б ви В комплекті все ТЯГЛО, Якби мене ось тут із вами не було? Затямте, Я і тільки Я – Каталізатор і фундатор, Збирач всього і вся, Куди не глянь – Довкруж парафія моя, А в ній наглядач Я – Всевладне Путо! Що не кажіть, А Я – господар вельми путній, Я можу всіх Стриножити, припнути І в ріг баранячий зігнути, Я можу на орбіті шлях Землі спинити, Я можу все... Я..., я..., я... Враз похлинулось... Забракло кисню й владолюбу І стало Путу вельми зле, Прийшла до нього люта згуба. Зпід сволока упало І дух спустило свій крізь зуби, Адже давно всередині Було... гниле!!! А претенденти на ГАЧОК? Геть пересварені Хомут, Вуздечка і Шлея З плином часу, У веремії невщухаючій життя Потрапили гуртом на... Звалище сміття! * * * Ось так воно завжди буває: Зло рано чи запізно, Який не мало б вигляд, Все одно щезає! Іван ПРИТИКА. 11 червня 2014 року. м. Київ-Іванків |
24 червня 2014
|
“Немає кращої долі, як в Ораному та Подолі”... Так вважають всі, хто здавна мешкав у нашому селі та сусідній Фрузинівці. А також – на Подолі (так з давніхдавен називали нижню частину Орангорода). 16 червня за традицією в Ораному відбулись Розирги – обрядове дійство, яке споконвіку проводилось тут і дійшло до наших часів. У ньому взяли участь не лише жителі нашого села, а й численні гості, котрі прибули на захід. Цього дня на цвинтарі запалили вогнище, через яке стрибав кожен бажаючий із присутніх, аби очистити душу від темряви. Гуртом відвідали могили, де, за дохристиянським звичаєм (як і на гробки), згадували та поминали рідних, близьких, знайомих, односельчан. А також – поспілкувались між собою. Русальськими піснями проводили русалок аж у самий Бор (на Борову гору), молились Богу і всім Вищим Силам, які давали благодать цій священній території, щоб вернувся мир на нашу землю, в Україну, щоб згинули зло, ненависть, ворожнеча, щоб українці могли підтримувати, допомагати один одному, щоб вернути мораль, високу духовність, яка була мірилом гідності людського життя. Ті з приїжджих земляків, хто не знав слів обрядових пісень, записали їх, щоб вивчити самим та передати нащадкам. Раїса МУРАШКО, директор Оранського сільського Будинку культури. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
24 червня 2014
|
В ЦЬОМУ РОЦІ – ТРИ ГРУПИ Оздоровлення дітей нашого району вже важко уявити без відпочинку за кордоном. Іспанія, Португалія, Франція, Ірландія – ці країни останніми роками стали набагато ближчими для багатьох наших хлопчиків, дівчаток і навіть їхніх батьків. Бо вже не один рік поспіль щоліта діти виїздять туди, щоб оздоровитись та отримати нові позитивні враження, нових друзів та знайомих. Можливим це стало завдяки тісній співпраці ряду українських громадських організацій з відповідними організаційними структурами згаданих країн. Зазвичай, отримані враження від поїздок настільки гарні, що діти бажають їхати знов і знов. Взявши таке позитивне начало, часто дружба двох родин, скажімо, української та іспанської, тривала роками. Більше того, батьки дитини не раз їздили на запрошення гостинної родини за кордон, а ті, у свою чергу, приїздили в Україну. Між тим, діти підростали. Ставши дорослими, одружувались. Й часто на цю урочистосвяткову подію запрошували своїх іноземних друзів. У деяких випадках родичались між собою, коли до вподоби іспанцям припадали наші дівчата. Проте в останні роки набір відпочиваючих постійно скорочувався: у Європі – теж криза... Неабияких переживань обом сторонам додали й зміни в політичному житті України. Тож, аби довідатись детальніше про організацію цьогорічного відпочинку наших дітей за кордоном, я звернулася до директора Центру соціальної реабілітації населення «Довір’я» Г.Г. Бабич. – В цьому році ми відправляємо три групи дітей: дві – до Іспанії, одну – до Португалії. Нещодавно привезли відкриті візи на СанСебастьян. Інші документи ще знаходяться у посольстві. Безпосередньо зараз ми, Іванківська районна громадська організація «Центр розвитку громади», співпрацюємо з трьома асоціаціями: «Друзі Чорнобиля», яка знаходиться у СанСебастьяні, «АФАН» (Мадрид), «Для тебе» (Барселона). Зв’язок з Португалією тримаємо через ГО «ACLIS». На відпочинок плануємо відправити 113 дітей (26 – до Португалії, інших – до Іспанії). Дітей, справді, іноземці набирають менше. А якщо відбирають, то у 99% випадків – дівчаток. Вік – 78 років. Старші – тільки повторники. Для відбору претендентів залучаються працівники Центру. Також цим часто займаються самі представники згаданих асоціацій, безпосередньо навідуючись в оселі наших родин. Ось недавно побували у Жміївці. Звісно, наші іноземні друзі – в курсі всіх подій, що відбуваються в Україні. Багато з них були на Майдані, відвідали Межигір’я. І в більшості випадків вони щиро співпереживають за своїх українських знайомих. Недавно в Іванків приїздила президент іспанської асоціації Роса Мартін. Це якраз були перші травневі дні, тож вона взяла участь в урочистостях з нагоди Дня Перемоги. До нас часто звертаються батьки з проханням відправити дитину на оздоровлення за кордон. Раніше таких звернень було по 56 за день. Зараз стало менше, хоча всі ми не в змозі задовольнити. Організаційними питаннями щодо набору дітей займається соціальний педагог Центру, член правління ГО «Центр розвитку громади» І.Ю. Шеремет. Останнім часом налагодили співпрацю з іноземцями й кілька інших громадських організацій району, які дбають про оздоровлення дітей за кордоном, тож, можливо, завдяки цьому оздоровити дитину там зможуть й інші бажаючі. Галина ПАРХОМЕНКО. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
17 червня 2014
|
Родинний фестиваль у Вишгороді |
17 червня 2014
|
ЗНАЙШЛА ПРОФЕСІЮ ДО ДУШІ ...Гардеробу її улюбленої ляльки можна було лише позаздрити. Всіляких нарядів Оксана пошила їй стільки, що вони ледве вміщувались у трьох великих целофанових пакетах. Шила дівчинка голкою і нитками. До ручної машинки “Подолка” мама її не допускала. Після того, як старша донька у свої 10 літ нишком усілась за неї і, не встигнувши зробити жодної строчки, заплутала шпульку нитками так, що Євгенія Іванівна ледве її розплутала. Жінка і сама мріяла здобути професію швачки, та батьки наполягли, аби вивчилась на бухгалтера. Тож, закінчивши технікум, працювала за фахом у лісництві, а потім – аж до виходу на пенсію – у Макарівському колгоспі “Маяк”. Іноді шила дещо з одягу донькам. А ось Оксана вирішила стати професійною швачкою. Щоб, зазначає, у першу чергу забезпечити одягом себе. Була високого зросту, і – повненькою. Та й у 80-ті роки, за часи дефіцитів, щось придбати у магазині було проблематично. Після дев’ятирічки у рідній Макарівці закінчила Білоцерківське СПТУ №12. Отримавши диплом, поповнила колектив Іванківського райпобуткомбінату. Та, виявилось, трудовий шлях розпочала у скрутні для підприємства часи. Керівнику потрібно було шукати і замовників (яких ставало все менше і менше), і матеріали, які вже були не з дешевих... Працівники потихеньку розраховувались, підшукували іншу роботу. А Оксана, за порадою батька Михайла Васильовича, майстра лісу Макарівського лісництва, стала навчатись... у Малинському лісотехнічному технікумі. Опісля обов’язки майстра лісу виконувала лише кілька місяців: вийшовши заміж, пішла у декретну відпустку. Вийшовши з неї, влаштувалась у ДП “Аеліта” в Іванкові. Та спецівки й камуфляжки шити довелось недовго: і це підприємство невдовзі збанкрутіло. Тож О.М. Зайченко довелось побути і директором Макарівського будинку культури, і методистом РБК. Дізнавшись, що вона вміє гарно шити, знайомі підказали їй, що у ЦРД “Веселка” звільнилось місце кастелянтші. І шукають сюди людину, яка має здібності кравчині. Оксана Михайлівна найідеальніше підійшла на цю посаду. – Хоч зарплата тут така ж, яку мала раніше, – говорить жінка. – Але відчуваю, що нарешті знайшла те, що шукала... Дуже люблю дітей, спілкування з ними.. У колективі ЦРД “Веселка” Оксана Михайлівна користується шаною завдяки своїй старанності в роботі, небайдужості у питаннях підготовки та допомоги у проведенні різноманітних виховних та культурних заходів з вихованцями. Адже вона не лише дбає про чистоту та охайність штор, тюлей, постільної білизни та рушників у дошкільному закладі, а й при потребі створює різноманітні костюми для вихованців закладу та їх педагогів. Це і сукні для “курчаток”, принцеси, костюми Снігуроньки, Якуточки, Осені, Жабки, Санта-Клауса, Лисички, Ведмедика, Вовка, сорочечки для хлопчиків, шаровари тощо – усього не перелічити. – Для нас Оксана Михайлівна є подарунком долі, – говорить завідуюча Т.О. Алексєєва. – Завдяки її піклуванню свята у нашому закладі – досить яскраві і вражаючі. Не відмовляє вона у підтримці всім, хто звертається до неї. Зокрема, і минулого, і нинішнього року готувала сценічний одяг вихованців вокальної студії “Тріумф” для участі у конкурсі “Лелеченьки”. А ще раніше – виготовляла костюми для кількох танців учням хореографічної студії Дитячої школи мистецтв імені М. Примаченко. – Доводиться шити і собі багато предметів одягу, і знайомим. Мені до вподоби, – зазначає кравчиня, – створювати не прості речі, а цікаві, оригінальні – для виступу на концерті, якісь стильні чи стилізовані українські. Є такі її вироби й у молодшої сестри Тетяни, яка працює сільським бібліотекарем у Макарівці і є учасницею народного хору “Барви Полісся”. Як і кожна творча у швейній справі людина, вона ретельно збирає клаптики тканини, фурнітуру – стрічечки, намистинки, бісер, мережки, пайєтки, гудзики, тощо. Адже згодом усе це в руках здібної майстрині зможе перетворитись в унікальну сукню, блузочку. Або – у стильну сумочку з підручних засобів. Одну з таких О.М. Зайченко носить зараз. А ще раніше зі шматка сірого грубого льняного полотна пошила ексклюзивні модні сумочки своїй хрещеній та подрузі, які були у захопленні від них. Зі сміхом пригадує, як на уроках трудового навчання в школі їй ніяк не вдавалось освоїти ножну швейну машинку. Нині вона такою вміло користується на роботі, а вдома вже має найсучаснішу електричну і чотирьохниточний оверлок. Від мами Оксана Михайлівна навчилась в’язати на спицях, крючком, вишивати хрестиком. Макраме освоїла ще у шкільні роки під час відпочинку у санаторії у Скадовську, де для чорнобильської дітвори діяв гурток “Умілі руки”. Кілька нинішніх її прикрас – кулон і браслет – виконані саме за допомогою цієї техніки рукоділля. А оселю прикрашають вишиті нею серветки та рушники. ...Щоранку із радістю і приємним очікуванням зустрічі з усміхненими личками дітвори поспішає на роботу О.М. Зайченко. Знає: у “Веселці” вона може не лише із задоволенням виконувати свої службові обов’язки, а й творити для душі. Людмила ШУНКОВА. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
10 червня 2014
|
Пробач, Тарасе... Дуже часто можна прочитати, особливо у поезіях: «Встань, Тарасе, подивися...» Звернутися хочу до всіх тих, Хто пише Поезію, прозу, коротке есе: Не треба багато, подумайте лише, Чому в нас погано так вийшло усе? Давайте не будемо Звати Шевченка: – Тарасе, вставай, Та на нас подивись. Поплач з нами також, Знов гірко, тихенько, До чого нащадки твої дожились... Не прийде Тарас, Сподіватися марно, Самим треба братись За долю свою. На вибори йдемо – Подумаймо гарно, Бо будемо все здобувати в бою… Тарас не піде замість нас вибирати, Пора розуміти уже нам самим, Кого хочуть знову У владу «пропхати», Бо нам тоді жити і мучитись з ним. За гречки кіло, А чи «сотню» під свято, Півлітру горілки чи пляшку вина Ішли «на ура» голоси віддавати – У всіх наших бідах Лиш наша вина. Не він – ми кумирів Собі сотворили – Хто Юлю, хто Вітю (цього чи того), Мільярди не нам, А собі ті «варили», Змагаючись, Хто «переплюне» кого... За те, що не мислили всі так, Як треба, Повис над країною Смуток і плач. Ти бачиш усе із високого неба: Голів ми на мали, Тарасе, пробач... Не хочемо знову Вогненних Майданів, Нам треба себе Від себе боронить. Повчальний урок – Всі події останні, Так гірко і страшно дітей хоронить… Давайте не будем Шевченка будити, Дамо йому спокій у вічному сні. Та дружно візьмемось, Щоб спільно робити Оте, чим пишатися зможемо всі! Анна Ігнатюк. |
10 червня 2014
|
Свято для юних односельчан 31 травня на літньому майданчику ресторану-бару “Фортуна” у Шпилях проходило свято до Міжнародного дня захисту дітей, яке організували власники цього закладу. Концерт підготували члени гуртка “Фортуна”. Гурток почав діяти наприкінці лютого нинішнього року. Але і за такий короткий час зовсім юний його керівник Катерина Кондратенко, яка закінчує 9 клас, зуміла підготувати зі своїми вихованцями досить змістовну розважальну програму. Вела свято Раїса Олексіївна Кондратенко. Ні хмарна погода, ні навіть дощ, який раптово увірвався в наше село, не завадили його проведенню. Тетяна Глущенко, Каріна Глущенко, Максим Руденко, Світлана Кривонос, Каріна Синиця, Іванна Лозенко, Яна Бондар, Анна Масльон, Оксана Лозенко, Ангеліна Вакуліна, Вікторія Кулакова не побоялись негоди і виступали під парасольками. Діти так гарно співали, висловлювали такі теплі слова побажань, що навіть сонечко визирнуло і прогнало хмарки. Звучали пісні, вірші, проводилось багато конкурсів. Чимало різних пісень виконала Катерина Кондратенко, але найбільше вразили всіх задушевні під бандуру. Закружляла нас в “Осінньому блюзі” Іванка Лозенко, нікого не залишила байдужим пісня про маму Яни Бондар. А коли співала Світланка Кривонос, засяяло сонечко. Тетянка Глущенко “запалила” аудиторію піснею “Нон-стоп”. Усі замилувались веселою пісенькою “Шарики-фонарики” у виконанні Ані Масльон та Оксанки Лозенко. Гарно декламувала вірші Каріна Синиця. Вправним “вагоновожатим” був Максим Руденко. Наприкінці концертної програми юні аматори приємно здивували публіку сучасним українським танцем. Усі діти були одягнені у вишиванки, з жовто-блакитними віночками та стрічками кольорів національного прапора. У руках тримали букети квітів. Сольну партію виконувала Катерина Кондратенко. Конкурс малюнків на асфальті захопив не лише дітей, але й їх батьків. Тематика малюнків була різною: сім’я, діти, ігри і навіть – сьогодення: “Україна – єдина!”. З вітальним словом до присутніх звернулись сільський голова Валерій Петрович Осадчий та вчитель початкових класів місцевої загальноосвітньої школи Світлана Володимирівна Баранова, які подякували організаторам за гарне свято. Захід тривав більше двох годин. Жодна дитина, присутня на ньому, не була обділена ні увагою, ні подарунками та солодощами, які надали власники ресторану-бару “Фортуна”. За що – від кожної з них і від нас – щира вдячність організаторам свята. Батьки вихованців гуртка “Фортуна”. |
10 червня 2014
|
| Закрити |
